Тобі, що знаходиться далі, ніж будь-хто

Бувають такі місця, де час тече інакше. Не швидше і не повільніше просто інакше. Наче хтось забув там годинник, і стрілки зупинилися, вирішивши більше ніколи не рухатися. Бухта на Сакидзімі, одне з таких місць. Місцеві не називають її вголос. Тільки шепочуть: там можна загубитися. І ніхто не уточнює, у часі чи в собі. Кадзукі приїхав на цей острів, бо хотів стати невидимим. Стати настільки далеким від усього, що навіть луна його кроків перестала б його впізнавати. Але доля, як завжди, розпорядилася інакше. Він знайшов її біля самої води. Її волосся пахло сіллю і чимось дуже старим, як листи, які ніхто не читав десятки років. Вона не знала, як її звуть. Не знала, звідки вона. Лише рік 1974 року звучав у її диханні, коли вона спала. Як зламана платівка. Як молитва. Як прощання. Літо, яке ніколи не кінчається. Дні, які не відрізняються, як краплі одного дощу. Вона вчила його слухати тишу. Він вчив її сміятися з того, чого боїшся. І в цьому маленькому світі, де море зливається з небом, вони знайшли те, що шукали не одне одного. Себе. Але час, навіть найтерплячіший, не прощає, коли його дурять.