Посміхнись, Кіко

Один звичайнісінький дитячий садок під назвою «Дощик» відвідує вкрай дивовижна особа чотирьох років від народження на ім'я Кіко Ніномія [Kiko Ninomiya]. Поки весела дитина захоплено ліпить звірят, малює або порається в пісочниці, неймовірна Кіко творить те, що не кожному освіченому дорослому дано осмислити. Ні-ні, Кіко теж любить поганяти м'яч або просто помалювати, але робить це ніби професіонал. У всьому хороша Кіко: тямуща з народження, ще будучи немовлям, могла подбати і про себе, і про матір, що прикрила поруч, слухняна, завжди допомагає по дому і не вередує, встає з першими променями сонця, самостійно вмивається і заправляє ліжко, готує сніданок і обід для всієї сім'ї. Що говорити, якщо вона спочатку навчилася не ходити, як усі звичайні діти, а пересуватися на м'ячі, як справжній акробат, і стрибати по стінах, наче ніндзя? І це ще дорослі не в курсі самостійності та активного життя свого чада, яке без страху поодинці подорожує та відпочиває. То до моря вирушить позасмагати та будувати замки з піску, то зранку поїде на рок-фестиваль, на який хотіли потрапити її батьки, але передумали. Загалом, може здатися, що дівчинка - диво, а не дитина, взірець для наслідування всіх дітей Японії. Ось тут і спливає недолік Кіко, який все псує: доросла не по роках Кіко не хоче підлаштовуватися під очікування оточуючих. Посмішки від неї не дочекаєшся, як не намагайся, і тим паче слова не витягнути. Дівчинка готова мовчати тижнями, доносячи свої думки лише поглядом або декількома чіткими жестами, чим і доводить молоду милу виховательку Мегумі [Megumi-sensei] до занепаду духу, що хоч професію кохану кидай.