Місто дощу

Місто нескінченного вечора. Місто самотності. Поклик спогадів набуває тут колосальної сили. Дощ. Він скрізь. Здається, у цьому дощі немає часу, лише вода потоком з байдужих небес. Він змиває все, він тече вулицями і кличе із собою. Місто дощ. Він співає свою пісню та шепоче свої історії. Він пахне вогкістю і кидає у вічі світло рідкісних ліхтарів. Дзеркальний асфальт відбиває небо, нескінченне небо, що у мережі електропроводів. Тут усі самотні, заколисані теплими спогадами про сонячні дні. Здається, що цей дощ не закінчиться ніколи, а поза проливними днями немає вже нічого. Але може сьогодні, саме той день, після якого в безхмарному небі засяє сонце?